Бойовий шлях Анастасія Прокопівна почали з трьохмісячних курсів медичних сестер. Після закінчення курсів її було направлено до прифронтового медсанбату , який знаходився на території України. В цій медичній частині Анастасія Прокопівна була назначена відповідальною за першу допомогу пораненим після дою, перевезення поранених бійців з прифронтового медсанбату до шпиталю, що знаходився в тилу. Самим важким для юної дівчини було щоденне відчуття смерті. Велика кількість бійців щодня помирали на очах юної дівчини. Відчуття безпомічності в деяких випадках було найстрашнішим на згадку Анастасії Прокопівни. Молоді хлопці, які ще бачили життя, не відчули справжнього кохання , помирали на руках 18-ти річної дівчини. Ці спогади залишили рану , що довго ще не могла загоїтися. В червні 1942 року почався масовий відступ радянських військ. Воєнно-польовий шпиталь, в якому була Анастасія Прокопівна відступав по воєнно-грузинській дорозі . Весь цей пройдений шлях практично прийшлося пройти пішки. Відступали роти, девізії, армії. Медична частина Анастасії Прокопівни відступала від Лісічанська до Тбілісі. Відступ з рідних місць, це ще одне випробування для юної дівчини. В Тбілісі частина пробула до весни 1943 року. Весною 1943, коли почалася визвольна хода радянських військ, поранених у шпиталі стало набагато більше. Саме під час наступу були наймасовіші втрати радянських військ. Анастасія Прокопівна розповідала, що в першу чергу з поля бою виносили радянських поранених і вбитих солдат, а потім надавали необхідну медичну допомогу і солдатам противника. Частина в якій воювала Авдієнко Анастасія Прокопівна приймала участь у визволенні Дніпропетровська і Дніпродзержинська. Бої за визволення Дніпропетровщини запам’яталися їй , як найзапекліші, з великими втратами з боку радянської армії. Оскільки позиції німецької лінії оборони були дуже сильно укріплені. Згадуючи форсування Дніпра і порівнюючи його з переправою через Дунай, Анастасія Прокопівна казала, що в той час широкі води Дніпра здавалися їм, як ціла прірва, через яку практично неможливо перейти. Але жага визволення рідної землі і відчуття патріотизму зробили свою справу, незважаючи на страх перед великою водою, перед укріпленими позиціями супротивника, солдати йшли на переправу на саморобних плотах, та інших плавзасобів. Форсування Дніпра було дійсно подвигом кожного його учасника. Після визволення України , медсанбат Анастасії Прокопівни пройшов Бессарабію, Чехословаччину, Болгарію, Югославію, Австрію. Під час бесіди з Авдієнко Анастасією Прокопівною діти поцікавилися такими речами як побут в військових частинах радянської армії. Де і як відпочивали і харчувалися солдати. Анастасія Прокопівна розповіла про те як під час відступу відпочивати практично не вдавалося. А під час наступу медсанбат на деякий час займав якусь будівлю і визволеному місті. Гарячу їжу забезпечувала польова кухня, що завжди була з медсанбатом, бо для одужання поранених потрібне добре харчування. На питання : « Як вас зустрічали в інших країнах?» Анастасія Прокопівна відповіла: «Коли визволяли слов’янські країни Чехословаччину, Болгарію, Югославію , то більшість населення готові були поділитися останнім. Кінець війни Анастасія Прокопівна зустріла на території Австрії в місті Шремс. В яскравий сонячний день,коли вона почула від солдат що бігли на зустріч, що війна скінчилася, то навіть спочатку не повірила. І тільки коли командування оголосило кінець війни, молода дівчина усвідомила, що велика перемога здобута. В цей день в місті Шремс всі люди вийшли на вулицю, накрили столи з тих харчів, що знайшли. І не було жодного, хто не радів би кінцю великої кривавої війни. Тоді навіть , якщо люди розмовляли різними мовами, не потрібні були перекладачі. За часів Великої Вітчизняної війни та в післявоєнні роки Анастасію Прокопівну було неодноразово нагороджено медалями і орденом Великої Вітчизняної війни. Але крім видовища болю і смерті війна дала Анастасії Прокопівні зустріч з людиною, яка стала сенсом її життя. Це Авдієнко Іван Петрович – майбутній чоловік. З ним молода медична сестра познайомилася саме в шпиталі під час початку наступу радянських військ в 1943 році. Разом вони пройшли весь шлях визволення. Авдієнко Іван Петрович – офіцер радянської армії, що пройшов від початку і до кінця війни. Його відвагу не раз було відмічено командуванням. В своєму арсеналі він мав не одну нагороду і подяки . Після закінчення війни, разом з чоловіком Анастасія Прокопівна приїхала до Дніпропетровська, де довгі роки працювала медичною сестрою в Міській лікарні №9. Саме на таких людей – жвавих, доброзичливих, відважних повинні рівнятися наші сучасники, людей, які врятували світ від німецько-фашистської чуми.