Мій прадідусь Білан Петро Данилович командував зенітно-артилерійською батареєю. А розпочав війну на передових позиціях, після чого його полк було перекинуто в Ленінград, щоб захищати Ладозьке озеро, так звану «дорогу життя», яка проходила через нього. Це був єдиний шлях, яким у місто доправляли їжу, медикаменти, теплі речі. Дев`ятсот днів і ночей мій прадід Петро Данилович разом із іншими воїнами захищали місто,не давали вмерти ленінградцям. Білан Петро Данилович закінчив війну у Берліні, після чого не встиг повернутися додому, бо був направлений воювати до Японії, за що був нагороджений медаллю «За перемогу над Японією», потім працював військовим у Германії до 1949 року. Мій прадідусь закінчив війну у званні гвардії-лейтенанта. Після війни дідусь працював на Дніпропетровському трубопрокатному заводі. Серце його перестало битися 21 грудня 1957 року, що стало великим горем для наших рідних.