История о моем дедушке сохранилась у меня в памяти со слов бабушки. До Великой Отечественной войны мой дед уже успел побывать на фронте на Дальнем Востоке. Получил назначение на ж/д станцию Балаклея в Харьковской области, там познакомился и женился на моей бабушке, у них родилась дочь, моя тетя. С приближением линии фронта до последнего приказа к отступлению отвечал за вверенную ему станцию. Поэтому во время оккупации Харьковской области немцами, с отличным знанием ж/д развязок возглавил партизанский отряд на Харьковщине. Пригодилось и хорошее знание немецкого языка. Бабушка всю жизнь хранила вырезку из газеты "Серп и Молот", в которой описан бравый эпизод из партизанской жизни деда, сохранившийся со слов очевидцев.
После очередной зачистки леса и облавы, мой дед был ранен и захвачен для пыток с многими другими партизанами его отряда...Всех пойманных расстреляли через несколько месяцев после допросов. Захоронен в Красном лимане, в братской могиле, на том месте стоит мемориал Героям - освободителям Родины. 
Последняя встреча моих бабушки и дедушки состоялась на перроне. Бабушка два дня ожидала поезд, в котором увозили партизан на расстрел. Она высоко подняла над головой недавно родившегося сына, моего отца, назвав его как любимого мужа, Иван, навстречу мимопроносящихся вагонов. Они лишь успели встретиться глазами, и прокричать друг другу самые важные слова в жизни.
Несмотря на последствия этой встречи, прямо с перрона, бабушку с младенцем на руках схватили и увели в застенки гестапо, где продержали несколько месяцев, в надежде выведать еще информацию о партизанах, для бабушки эта последняя встреча была огромным утешением во всей ее дальнейшей непростой жизни. 

"У Грудні 1942 року Радінфорбюро повідомило: Партизанський загін не дає спокою ворогові на Харківщині...
Командиром загону був також технік-залізничник з Балаклії Іван Павлович Саприкін. Він разом з партизанами в декількох місцях підірвали залізничну колію між Балаклією та Ізюмом. Пустили під укіс паровоз пасажирськими вагонами. Знищили декілька десятків гітлерівців. Незважаючи на опір, ворог рвався до Волги, прагнув оволодіти Доном і Кубанью, відрізати центр країни від Уралу, Сибіру та Середньої Азії.
Командуванню потрібні були розвіддані. Одного разу Саприкін зайшов до лиманського командира:
- У нас знайдеться самогон, ковбаса, сало? - запитав Саприкін. Командир повернувся, не зрозумівши. - Ти що ще за свято придумав?
Саприкін розповів про свій задум: "Щоб добути відомості про плани ворога, його розташування, кількість живої сили та озброєння, треба мати продукти"
...По  знівечіній гусеницями дорозі, у напрямі Бабенкового Яру котилися дві навантажені підводи. Візники, мабуть після доброї гулянки, виводили пісні. Вони їхали не поспішаючи, не боючись зустрічі з патрулем. Переодягнутим їхав Саприкін, та ще декілька молодих хлопців у формі поліцаїв.
Незабаром з'явилися перші хати селища. Біля будівель виднілись  замасковані гіллям танки. На городах чорними копицями осіли "тигри", вищиривши дула гармат, з-за хати вискочили двоє:
- Хальт! Куди?
Підводи стали. Іван притримав коня і,наблизившись до вартових, на ходу відповів:
- Не хвилюйтесь, свої!
- Поліцаї супроводжують продовольчий обоз у другий танковий батальйон.
- О, гут!
 Один з патрульних підійшов і почав нишпорити у підводі. Іван вихопив кільце ковбаси, шматок сала та бутиль з самогоном.
Солдат швидко схопив такий негаданий дарунок і крикнув:
- Курт! Проведи до штабу! Я почекаю тебе тут. І щоб ти там не дуже затримувався. - Показав підняту над головою пляшку.
- Гут! Гут! Гляди не з'їж без мене все отримане, -  промовив білобрисий солдат, сідаючи на першу бричку, крикнув:
- Поїхали!
Коли під'їхали до штабу зовсім cтемніло. Біля будинку - двоє вартових. Супроводжуючий щось помітив і став говорити хлопцям. Але ті, не звертаючи на нього уваги, схопили два мішки і пішли до дверей. "Поліцаї" за ними. Троє кинилуся на охоронців. Іван відчинив двері, ступив у хату. Відчувши щось неладне, офіцер що знаходився там, заволав.
-Хто дозволив? - І схопив зі столу пістолет. Іван різко кинув під ноги гітлерівцю лантух, вихопив гранату:
- Руки вгору!
Фашимт вистрілив, але Саприкін відскочив убік, вдарив офіцера. Схопив лантух, трусонув усе з нього на підлогу. Посипалася шинка. ковбаси, хлібини, як з святкового подарункового лантуха. В порожній лантух став пхати документи, папки, карти.
-Скоріше, хлопці! По конях! - скомандував Іван Саприкін. Цокіт копит і торохтіння підвід, як кулеметна дріб, прокотився по темних вулицях.
Радисти загону цілу добу тримали беззупинний звязок з штабом фронту, передавали цінні зведення.
Довго відпочивати не довелося. Німці, як розворушений мурашник, поповзли до лісу, збираючись до приходу темряви знищити партизанів. Разом з товаришами прийняв бій і Іван Саприкін...
...Жива пам'ять про героїв. На меморіальній дошці на станції Балаклія часто лежать червоні гвоздики, як вдячна пам'ять людських сердець. Люди не забувають героїв."
/перепечатано Газета "Серп і Молот" від №25 23 лютого 1989 року