Весна. Ясно сяє сонечко, але віє прохолодний вітер. Навкруги все зеленіє, співають пташки. Вже давно рожевим цвітом вкриті яблуні, білим - вишні. Як вони солодко пахнуть! А яке чисте блакитне небо!

         Незабаром 9 травня… Свято… Не завжди воно було святом, так, не завжди. Лише 68 років. Для вічності - це мить, а для наших прадідів саме життя із однієї зі сторінок славної історії народу. Тож і оповідь моя про одного з переможців, Червяка Петра Матвійовича. Він ніколи не сидів без діла. Завжди щось робив. Полюбляв майструвати, працював на городі. Зайвого ніколи не говорив, небалакучий був…

         19 травня 1944 року Петро був призваний до лав Червоної Армії Тираспільським МВК Одеської області. 24 червня прийняв присягу і був відправлений на війну. До травня 1945 року воював на Третьому Українському фронті командиром гармати 37 армії 195 дивізії у званні молодшого сержанта.

         Буденно і просто, без пафосу і красування розповідав дідусь Петро про бойові дії. Ось вони вже форсують Дністр, а ось вже визволяють міста і села Румунії і Югославії. Дні змінюють ночі, місяці -пори року. Спека, холод, розбиті дороги, а бої йдуть все вперед і вперед на Захід. 17 серпня 1944 року ІІ і ІІІ Український фронти  розгорнули наступ у Яссо-Кишинівському угрупуванні, звільняючи місто Болгарії - Варну.

         У повній тиші на воді сріблилося місячне сяйво. Розпочата звечора стрілянина стихла, чути шепіт осоки та плескіт хвиль. Одним ривком кинулися воїни до окопів гітлерівців, щоб скоріш зустрітися з ненависним ворогом. Гранати, приклади автоматів, налиті сталлю кулаки обрушилися на ворога за рідну землю, за товаришів, що загинули в бою. Важко передати біль через смерть друзів, з якими ділили останній шматок хліба або міцного тютюну.

         У перервах між боями молодший сержант вступив до комсомолу, він поклявся мстити гітлерівцям і нещадно боротися за перемогу.

         19 серпня 1944 року йому вручили комсомольський квиток №21858420.

         У серпні 1944 року для радянських військ на балканському напрямку склалася сприятлива обстановка, щоб завдати вирішального удару ворогу. Та командування 3-ім Українським  фронтом знало, що німецько-румунські війська створили надзвичайно сильні оборонні обводи, які опоясували багато міст і сіл Молдавії та Румунії. Тому правильно вирішило, раз румунські війська знаходились на флангах, а вони були менш боєздатні, ніж німецькі, ударити саме туди. Та ще й хитрістю переконати противника, що основний удар буде здійснено на кишинівському напрямі.

         Дідусь згадував: «Яссо-Кишинівська операція розпочалася вранці 20 серпня 1944 року з артилерійського наступу. Здавалося, що розверзається земля, розколюється і поглинає і людей, і техніку, і саме небо.

         Гармати били безперестанку, адже необхідно було подавити ворожу оборону перед атакою піхоти і танків. Все ревло, гриміло, сотні тонн землі злітало в повітря; свист і гуркіт безперервної стрільби - важко було зрозуміти: ранок це чи вже передвечір’я, бо сонце пробивалося ледь-ледь через хмари пилу. Німці кидали в атаку все нові й нові сили піхоти, танки. Але наступ наших військ був настільки навальним, підготовленим, що за два дні були взяті три оборонні полоси ворога. Під вечір другого дня операції війська 3-го Українського фронту ізолювали 6-у німецьку армію від 3-ої румунської, замкнувши кільце оточення німців. Ці новини додали нам, смертельно втомленим гармашам, нових сил. Та хіба тільки нам! У єдиному пориві йшли і піхота, і танкісти, і льотчики, і військовий флот, бо нас вело нестерпне бажання допомогти народам звільнити свої землі від німецько-фашистських загарбників. Дуже жаль, що гинули не лише вороги у цій запеклій боротьбі, а й наші люди. Бої були настільки важкими, що не витримували гармати, інколи здавалося, що вони от-от розколються, бо були аж червоні. Ми їх не перекочували з місця на місце - позаривали в землю, ховали в густих перестиглих хлібах, за копичками сіна, у невеликих гаях і били, били… В один момент дуже близько біля нашої сорокап’ятки розірвався снаряд і мене поранило, присипало землею, контузило. Так я потрапив до госпіталю. Це сталося 24 серпня.

         Вийшовши звідти, повернувся у свою частину і продовжував воювати в ній до кінця війни. Мене було нагороджено орденом Слави 3-го ступеню, медаллю «За перемогу над Німеччиною»».

         Багато бойових епізодів вписано в біографію сивочолого фронтовика.

         2-й і 3-й Український фронти провели Яссо-Кишинівську операцію: розгромили німецькі війська і звільнили Молдавію від окупації ворога.

         До осені 1944 р. від фашистів була очищена територія Радянського Союзу. Почалося звільнення поневоленої фашистами Європи.

         Сьогодні на нашій землі панує мир. Яке це вагоме слово, яке велике значення воно має! Кожен рік зустрічаємо весну, а разом із нею День перемоги! Найяскравіше, найщасливіше свято! Адже з ним пов’язаний такий великий день, як 9 травня 1945 року, коли наші війська здолали фашизм. Хоч Петра Матвійовича сьогодні із нами уже немає, та він залишається для нас молодим. Ми дуже пишаємося ним і щасливі, що він у нас був.

         Для мене і, мабуть, для кожного назавжди залишається святим горе і біль людей, які пройшли страшні дороги війни, винесли всі лиха на своїх плечах і вийшли з них переможцями. Ми, ваші правнуки, будемо гідними вас!

Їх життя і промисли високі,

Котрим не судилось розцвісти,

Закликають мир ясний і спокій,

Як зіницю ока берегти!