Знову вдивляюсь в блакитні очі мого дідуся - Дудки Якова Мироновича. Особливо в ці травневі дні, так хочеться поговорити з ним! Розповісти про своє життя, поділитися новинами, і , насамперед, подякувати йому за чисте небо, за можливість жити, і жити з поняттям любові до землі, своїх близьких.

Мій дідусь Яків народився в мальовничому селі Радомишльщини – Забілоччя. В простій сільській багатодітній сімї. Моя прабабця Мар'я була матір’ю героїнею. А Яків – найменшим синочком, і після його народження батьки, за звичаєм, принесли немовля до священника, щоб дати йому ім’я. Хлопчика назвали Яковом, що означає « той, хто йде за Христом». Маленький хлопчик ріс, він всім своїм життям виправдав своє імя. Ріс роботящим. Слухнянім. Знав ціну хліба, поважав старших. Кожну неділю сімя ходила до церкви. Бабуся Мар'я була розумною жінкою. Справно вела не таке вже й велике господарство, і мудро розподіляла всі запаси. Дід Мирон (Батько Якова) був знатним конюхом. Він так, як і його жінка не проходив осторонь горя близьких, односельчан. Навесні в селі кипить робота, та Мирон виоре спочатку всім знедоленим і нужденним, а вде потім оре свою ниву. Мар'я ні в чому не суперечила йому, а тільки молилася, і Господь ніколи не залишав її молитви без відповіді. Восені врожаї у Мар'ї і Мирона були гарні, не дивлячись на те, що орали і садили пізніше всіх. Яків виріс і привів додому красуню дружину. Та, нажаль, недовго судилося бути їхньому щастю: Яків був призваний до лав радянської армії, невдовзі пролунало те страшне слово «війна»… Слово, яке розділило життя на «до» і «після». Яків, не повертаючись додому, йде на фронт. Молода дружина, залишившись дома, зосталась при надії. Вона народила синочка. Не витримавши розлуки з коханим, померла… Отримавши страшну звістку з дому, Яків сильно засмутився, та не зламався, а ще сильніше стискав гвинтівку, гнавши ворога з рідної землі.

А в ріднім селі мати молилась за сина! Молилась і вірила, що прийде Яків додому, обніме вона свого найменшого синочка. На Радомишльщині шли запеклі бої. Снаряди рвали землю, а нею рвалось і материнське серце. Серце Мар'ї билося за всіх, хто потребував допомоги. Дома діти, чоловік, поруч – горе односельчан, яке всі в той час проживали разом, а не ділились на «різні табори». Найбільше просила мати за синочка, про якого не знала нічого. Кожного разу після боїв, які проходили поблизу села Забілоччя, Мар'я ходила шукати сина. Витягувала солдатів з танків, обогорівших, напів цілих, ховала їх, по-материнські промовляючи молитву за упокій душі… Скільки горя і жаху довелось побачити бідній Мар'ї! Односельчани дивувалися, яка незламна ця жінка. На запитання :«Як ти впізнаєш його?», мати здивовано відповідала: « Як не впізнати, я ж його у вишиванці в армію проводжала!»

Ось так вірили і молились наші матері. І Яків вірив. і знав, що його береже молитва матері. Верталися діти додому.