Військове кохання. Мій прадідусь, Дзіраєв Сулейман Огулович, народився у 1921 році. Коли почалася війна, йому було двадцять років. Але він пішов на фронт захищати рідний край. Був старшим лейтенантом, командував артилерійською батареєю. Чотири гармати у батареї. Любили солдати свого молодого, завзятого, завжди веселого командира. Родом він був з Кавказу. Розповідав усім про гори, водопади, про любиму свою Осетію. На початку травня 1942 року фашисти почали наступати на Керч. Армія прадідуся Сулеймана переправлялась на Тамань, а біля села Аджимушка окремі частини наших війск тримали оборону, прикриваючи відступ. Тиждень солдати не виходили з бою. День і ніч гуркотіла канонада. Небо було чорне від диму й пожеж. фашисти "поливали" кулеметним вогнем. Тут прадідуся поранило в обидві ноги. Він лежав і повернутися неміг. Зненацька відчув легкий дотик. Розплющив очі й побачив руденьку, тендітну, маленьку дівчинку. Вона стягла з Сулеймана чоботи, обробила рани, ноги перебинтувала. Потім обома руками вхопилася за шинель і відтягла до медпункту. Довго ще не заживали у прадідуся рани. За цей час він дізнався,що руденьку звати Маринкою (1921 р.н.). Родом вона з міста Дніпропетровська. Маринка лікувала бійців не в госпіталі, а на полі бою, під кулями та бомбами.Вона старалася не завдати болю хворим. Маринка все частіще приходила в медсамбат, відвідувала Сулеймана. Вони разом мріяли про гори, водоспади... Мріяли про Перемогу. Багато довелося ще їм після цього пережити. Прадідусь воював на різних фронтах. Дійшов до Берліна. А руденька дівчинка в кирзових чобітках із санітанною сумкою на боці стала дружиною мого прадідуся. Після війни вони разом поїхали в Осетію. За мужество та героїзм нагороджений Дзіраєв Сулейман багатьма орденами та медалями. Нажаль, його вже немає серед живих, але пам'ять про нього буде вічна.

Страница солдата создана "Бессмертный Полк-Днепропетровск"