"Наша країна живе очікуванням великого свята. Серед усіх знаменних свят 9 Травня - День Великої Перемоги - для кожного з нас особливе свято. Найдорожче воно для мого дідуся - ветерана, який завжди з нетерпінням чекає весну. Вона йому дарувала два великих свята. В березні він відзначав свій День народження, а в травні - День Перемоги. У ці дні цвітуть сади, шириться, наростаючи, зелений шум парків. А вночі зірки пахнуть бузком. В цю пору не з одного неба, з-під землі тепло іде, тому що багато невідомих солдатів лежить у ній. Саме в цей день ми приходили з дідусем до стели, щоб вшанувати пам'ять загиблих. Я прошу дідуся розповісти, як то все було. - Дідуню, розкажіть щось про війну! І вже вкотре він розповідає, а я ловлю кожне слово, щоб нічого не забути. І так добре нам разом сидіти у затишному дідусевому будинку. Спочатку тихо, а потім емоційніше розповідає дідусь не казку, страшну дійсність, учасником якої він став. Війна застала його в той час, коли він служив у армії. Олександр Захарович був призваний у ряди Червоної Армії 6 листопада 1939 року. Йому, колишньому вчителеві школи № 10 на Нікопольщині, було нелегко розібратись у техніці хімічної зброї. Служив він у 69-му батальйоні хімічних військ, який відправили 20 червня до Бреста. Товариші з гарнізону Брестської фортеці, куди він потрапив, допомогли моєму дідусеві. Брестська фортеця розміщувалася на чотирьох островах, що омивалися водами рік Західний Буг і Муховець, а також штучними каналами. Вона була огороджена дев'ятиметровими земляними валами з цегляними казематами під ними. На протилежному березі Західного Бугу видно було територію Польщі і німців, що хазяйнували на ній. Суботнім вечором добре було б поговорити на дозвіллі з товаришем. Ніч укрила своїм темним крилом ліси й поля. Всі поснули. Нічний спокій порушив звук пострілів. Почався обстріл фортеці. Смертоносні тонни розпеченого металу несамовито шматували її. Здригалася понівечена, поранена земля, злітали в повітря брили цегли й бетону, шматки залізу. Титанічна сила трощила фортецю. Фашисти сподівалися, що гігантської сили вогонь знищить сплячих, приголомшить раптовістю тих, хто залишиться живим, посіє жах, паніку. Але гарнізон не підняв білого прапору, не здався. Бійці схоплювалися з ліжок і бігли крізь чорний задушливий дим. Вони тікали, бо ні в кого з них не було зброї. Вони бігли, бачачи проломлені стіни, стелю, що падає, вбитих і поранених. Навколо - крики, стогін, кров. Лише встигли вибігти, як важка бомба приплескала будівлю від даху до підлоги першого поверху. Не всім вдалося врятуватися. Хмара літаків, град куль і осколків, а бомбардування тривало. Дідусь разом з приятелем також бігли. Раптом пролунав страшний вибух. Валерій, товариш дідуся, впав. У нього вирвало грудну клітку. Навіть було видно серце, яке спочатку билося швидко, а потім повільніше , повільніше. І зупинилося. Це було перше потрясіння – втрата друга. Наші бійці почали відступати до Мінська. 28 червня з'явилися загони червоноармійців, які дали їм зброю і лопати, щоб копали окопи. Копали їх у вигляді зубчиків пилки, а не рівні. Будували укріплення, але німецькі літаки-розвідники «Рама», оснащені фотоапаратами, фотографували місцевість. За хмарою німецьких літаків йшли танки, за ними - піхота. А у нас навпаки: спочатку піхота, потім танки. Коли ворожі війська підступили, наші почали оборону. Почали наступати танки. Тільки- но танк переповз через окоп, мій дідусь кинув на нього пляшку із хімічною рідиною,яка, вдарившись об щось тверде, вибухнула. Танк загорівся. Дідуся було поранено в ногу. За те, що він підірвав ворожий танк, отримав орден. У дідуся дуже багато нагород за мужність і витривалість."

Страница солдата создана "Бессмертный полк - Днепропетровск"