У наш час дуже мало уваги приділяється ветеранам Великої Вітчизняної війни. Ми згадуємо про цих величних людей тільки на свята. Але не кожний здатен відчути ті страх і біль , що пережили наші предки. Ці люди йшли на смерть заради своєї країни,своїх сімей. Вони вірили у перемогу, мали надію, тому, незважаючи ні на що, йшли воювати. Я хочу розповісти про тяжкий життєвий шлях мого прадіда, Івана Трохимовича Синицького, але, на жаль, багато інформації втратилося,тому жодної фотографії я його не бачила . Під час бою мого прадіда було поранено, німці забрали його в полон. Але він був сильною особистістю та не скорився, пам’ятав про рідну країну, що давало силу рухатися далі й витримувати всі катування та нестерпний біль. Іван Трохимович намагався втекти з табору, але його наздогнали. Мій прадід отримав нещадне покарання , під час якого ледве не попрощався з життям. Іван Трохимович опинився в колоні полонених, яку повинні були відправити до концтабору "Освенцім", але йому пощастило перебратися до другої колони, яка залишилася. Таким чином, він тричі опинявся під загрозою смерті, але не занепав духом. Врешті-решт він досяг своєї мети: прадіду вдалося втекти з полону. Але тяжкі часи ще не скінчились! Довгий час Іван Трохимович добирався до своїх, і дуже тяжко було довести, що він не зрадник, та тільки під час бою йому це вдалося. Він виявився справжнім патріотом своєї Батьківщини, за що й отримав нагороди. Я захоплююсь такою людиною, як Іван Трофимович Синицький, надзвичайно мужньою й сильною, його незламним духом. Адже навіть будучи за крок від смерті, не припиняв боротися та завжди був відданий своїй Батьківщині. Ми повинні пам`ятати й цінувати героїв Великої Вітчизняної війни, вони рятували наші життя ціною власного життя.