Під стінами Брестської фортеці  прийняв свій перший бій 20-річний мінометник Рахім  Назарович Кадиров...
      А потім були нескінчені бої, втрати бойових побратимів. Його полк потрапляє в оточен-ня, з якого живими виходять лише13 чоловік. Ночами пробирались на схід,  до лінії фронту. Троє, серед них і молодий узбецький вояк, перейшли зруйнованим мостом через Десну. Інші не встигли –з’явився ворог. В січні 1942 року солдат потрапив у полон, але вже за добу йому вдалося здійснити втечу. В одному із сіл наштовхнувся на чотирьох конюхів з кіньми, і всі разом пішли до лісу на пошуки партизанів. І таки поталанило – зустрілися із партизанським загоном «За Родину», який  налічував у той час близько 60 народних  месників. Нищив ненависного ворога разом з друзями-партизанами до листопада  1943 року, коли, нарешті, возз’єдналися з регулярними частинами Червоної Армії. Як бувалому обстріляному вояку довірили Рахіму підрозділ, на чолі якого сержант   визволяв міста і села України. Під Житомиром був важко поранений, і санітарним потягом відвезли його до Улан-Уде.
      Одужав лише наприкінці 1944 року. Та на цьому війна для Кадирова не скінчилася –
отримав направлення до однієї з частин, що дислокувалися на Далекому Сході, і в
її складі відвоював ще одну війну, на цей   раз з японцями.
       Повернувся солдат до сонячного Узбекистану 1946 року і одразу поринув у роботу. Покохав дівчину Шефику, якій невдовзі запропонував руку і серце. Не легко склалася подружня пара – адже була  дівчина з родини кримських татар, яких  виселили з Криму і оголосили ворогами  народу. Та, попри нарікання батьків і родичів, наполіг солдат на своєму. Три синочки подарувала кохана дружина своєму чоловікові. Чудово все складалося і  на роботі – два ордени Леніна прикрасили груди знатного екскаваторника, поповнивши чималий фронтовий «іконостас».
       Депутату обласної Ради народних депутатів, члену обкому партії вже натякали,
що готують подання на присвоєння звання Героя соціалістичної праці. Але боліла
душа в Шефики за рідним Кримом, і не зміг  Рахім Назарович відмовити своїй коханій –
в 1969 році родина переїхала на півострів,де знатного механізатора радо зустріли,
дали роботу, допомогли побудувати власний будинок. В 2000 році не стало героя
війни і праці Рахіма Кадирова, а через півроку пішла із життя і його дружина. Людина живе, доки її пам’ятають! А сини солдата не тільки пам’ятають, вони обожнюють
свого батька. І так сталося, що двох синів  солдатська доля провела саме по місцях
бойової слави тата: старший служив танкістом в Білорусі, а молодший – на китай-
ському кордоні.