Моя бабуся, Луценко (Благовещенська) Лідія Дмитрівна, яка народилась 2 жовтня 1928 року, у роки війни була тринадцятирічною дівчинкою. Батьки її були прості селяни, які жили і працювали під Москвою. Коли почалася війна, потрібна була допомога кожного, і моя бабуся пішла працювати. Вона шила теплі ковдри. Голки кололи ніжні дівочі пальчики, та вона розуміла, що це її маленький подвиг для великої перемоги. Бабуся Ліда ніколи не жалілася на своє дитинство. Тяжкі роки загартували її волю, але серце і душу зберегли чистими, ніжними, лагідними. Після війни вона вийшла заміж за мого діда Луценко Анатолія Миколайовича, українського військового, що повернувся з фронту, а згодом став директором школи. У них народилися син і донька, а згодом й онуки. Бабуся дуже любила пісні і співала дуже гарно. Багато післявоєнних пісень ми, онуки, вивчили з нею. Її тимчасова праця під час війни, стала її покликанням на все життя. Бабуся обрала професію швачки. Бабуся працювала над новими моделями одягу й шила дуже вправно. У молоді роки вона фотографувалася в кожній нові сукні, що зробила своїми руками. І навіть на пенсії у хаті завжди було чутно як працює швейна машинка... Її не стало 28 червня 1997 року... Спогади про неї живуть і будуть жити. Діти війни не лише зуміли вистояти і допомогти під час війни, а й після неї вони змогли зберегти мир, щирість, ніжність для своїх дітей, онуків, правнуків...