Радянський воєначальник, генерал армії (1943), Герой Радянського Союзу (1965, посмертно). Один із талановитих полководців Другої світової війни.Один з 4 командувачів фронтами (Петров М. П., Кирпонос, Черняховський) загиблих у роки війни на фронті. Микола Федорович Ватутін народився 3 грудня (за новим стилем — 16 грудня) 1901 року в селі Чепухино Валуйського повіту, в сім'ї селянина-середняка. З ранніх років він відрізнявся великим жаданням знань, наполегливістю, сільську школу закінчив першим учнем. З відзнакою закінчивши Валуйське двокласне земське училище, Микола Ватутін успішно витримує конкурсні іспити в комерційне училище, яке знаходилося у слободі Уразово. Проте, після третього класу навчання довелося перервати, оскільки перестали виплачувати стипендію. Після повернення до села він працював у волосному правлінні. Друга світова війна З 17 по 28 вересня 1939 року в ході Польського походу — начальник штабу Українського фронту, а в липні 1940 року йому, вже в званні генерал-майора, довіряється пост начальника Оперативного управління — заступника начальника Генерального штабу Червоної Армії. Пізніше він стає першим заступником начальника Генерального штабу Червоної армії. У лютому 1941 року генерал-лейтенант Ватутін нагороджений орденом Леніна. З 30 червня 1941 — начальник штабу Північно-Західного фронту. Брав активну участь в обороні Новгорода, очоливши оперативну групу військ, що діяла тут. Під його керівництвом здійснювалися контрудари проти німецького корпусу генерала Манштейна, в результаті яких німецькі війська зазнали втрат на підступах до Ленінграду. За організацію опору в районі Новгорода і Калініна і проявлені при цьому особисту мужність і рішучість генерал-лейтенант Ватутін нагороджений орденом Червоного Прапора. У травні — липні 1942 року — заступник начальника Генштабу і представник Ставки ВГК на Брянському фронті. З 14 липня по жовтень 1942 року командував Воронезьким фронтом, який під його керівництвом успішно оборонявся проти німецьких військ на воронезькому напрямі. Під час Сталінградської битви командував Південно-Західним фронтом. Його війська у взаємодії з військами Сталінградського і Донського фронтів оточили 330-тисячне угрупування противника під Сталінградом, а в грудні 1942 року у взаємодії з лівим крилом Воронезького фронту провели Середньодонську операцію, завдали рішучої поразки угрупуванню противника на Середньому Доні, остаточно зірвали план противника деблокувати оточені під Сталінградом війська 6-й німецької армії. 28 січня 1943 року М. Ф. Ватутін був нагороджений орденом Суворова I-го ступеня, а згодом йому присвоюється звання генерала армії. 22 березня 1943 року Ватутін знов призначений командувачем Воронезького фронту. Влітку 1943 роки в період оборонної битви на Курській дузі частини і з'єднання фронту відбили потужні удари противника, в ході контрнаступу успішно вирішили завдання прориву глибоко ешелонованої оборони Вермахту. Неабиякий військовий талант Ватутін проявив при створенні потужних ударних угрупувань, застосовуючи танкові корпуса в якості рухомих груп в арміях, а танкових армій — в якості рухомих груп фронту, що дозволило забезпечити високі темпи при прориві оборони противника і переслідуванні його. Під керівництвом Ватутіна війська Воронезького (з жовтня 1943 року — 1-го Українського) фронту брали участь в битві за Дніпро, захопленні Києв (6 листопада 1943 року),а також в подальших операціях по вигнанню німців з Правобережної України. У взаємодії з 2-м Українським фронтом на чолі з Конєвим війська 1-го Українського фронту в січні — лютому 1944 року в ході Корсунь-Шевченковської операції оточили крупне угрупування Вермахту та ліквідовували його. Ця операція увійшла до історії військового мистецтва як блискучого прикладу оточення і повного знищення противника ціною колосальних жертв серед своїх солдатів і техніки. При повній перевазі над противником у повітрі (у німців не було авіації), переважанні в танках учетверо (більше 800 радянських проти близько 200 німецьких), колосальній перевазі в артилерії і живій силі (вчетверо) втрати німців склали 30 тисяч (в т.ч. 19тис. загиблих) і вся техніка - у той час як радянські війська втратили більше 600 танків, 80 тисяч чоловік (в т.ч. 24тис. загиблих). Більше того, великій групі німців на чолі із командувачем, генералом Штеммерманном (загинув у ході прориву в ніч з 17 на 18 лютого), удалося вирватися з оточення і брати участь у боях проти радянських військ. Невдачі з ліквідації оточеного угрупування приписали недбалості нижчих чинів Радянської Армії. Є неперевірені відомості, що за свої здібності продумування військових операцій до найдрібніших деталей Ватутін отримав серед німецьких командирів, що ставилися до його полководницького дару з великою повагою, прізвиська «Шахіст» і «гросмейстер». Однак, більш імовірно, що це вигадка радянської пропаганди, оскільки жодного документованого свідчення не було представлено. Загибель 29 лютого 1944 року Ватутін виконував огляд частин фронту, того ж дня відбулась зустріч з командувачем 13 армії генералом М. П. Пуховим та його штабом м. Рівне. Згідно зі свідоцтвами генерала Крайнюкова, члена Військової Ради фронту, який був з Ватутіним у цю мить, колона у складі чотирьох машин (генерали та ад'ютант Ватутіна сиділи у першій) та десяти чоловік охорони виїхали з Рівного близько вечора в напрямку Славути, де було розташовано штаб 60 армії. Приблизно на півдорозі Ватутін запропонував скоротити відстань, рушивши путівцем замість довгої дороги через Новоград-Волинський. О 18:50 колона потрапила під обстріл засідки українських повстанців біля с. Милятин Острозького району, Рівненської області зазнав важкого поранення в ліве стегно (за іншими даними напад інсценований спецзагоном НКВС) . Операцію із ліквідації Ватутіна повстанці розцінювали як успішну, оскільки генерал отримав смертельне поранення. Пораненого генерала було відправлено до військових лікарів у складі найближчої танкової частини. З допомогою підмоги, надісланої генералом М. П. Пуховим (командувач 13А) Ватутіна було направлено до найближчого великого госпіталю в Рівне, де було виконано першу операцію. У доповіді генерала Крайнюкова Сталіну станом на 03:00 01/03/1944 стан Ватутіна оцінювався як задовільний, проте лікарі наполягають на неможливості транспортування пораненого протягом найближчої доби, після чого його треба відправити літаком до Москви. Замість Москви його направили до Києва, де він перебував під постійним наглядом академіка Бурденка та заступника головного хірурга Червоної Армії генерал-майора медичної служби Шамова. Спочатку стан Ватутіна вдалося нормалізувати, й мова йшла про те, що «товариш Ніколаєв (так звали Ватутіна в телеграмах) одужує», проте на початку квітня, на 33-й день після поранення стан знову став погіршуватись: «Протягом ночі температура хворого була нормальною. Хворий спав задовільно. Зранку хворий був активним, снідав. Пульс 104. Температура до 12 години піднялась до 39.3 без ознобу. Пульс 120» У наступні дні, незважаючи на активне лікування та застосування наявних антибіотиків, температура не спадала — від 38.2 до 40.2. Консиліум лікарів за головуванням Бурденко дійшов висновку, що лікування не дало очікуваного результату й для збереження життя хворого необхідно виконати ампутацію лівої ноги. 14:00 5 квітня було виконано високу ампутацію лівого стегна. Згідно з повідомленнями хворий переніс операцію задовільно, до закінчення дня поступово вийшов зі стану післяопераційного шоку, пульс — 120—140, сліди синюхи відсутні, температура — 37.6, з'явився апетит. В наступні дні стан знову став погіршуватись внаслідок сепсису. Існує версія, що зараження сталося внаслідок використання мазі Вишневського в перші дні після поранення, яка має в своєму складі дьоготь, який був каталізатором швидкого нагноєння близьких до поверхні шкіри гнійників, проте цей препарат не може бути використаний як антибіотик, адже штучне нагноєння глибоких ран призведе до гангрени. 15 квітня Ватутін помер у військовому шпиталі Києва. Для матері Ватутіна — Віри Федорівни — це була втрата вже третього сина в цій війні. Похований у Києві. Поблизу будівлі Верховної Ради йому встановлено пам'ятник. Подія з пораненням Ватутіна, яка також могла призвести до втрати штабних документів, призвела до публікації 9 березня 1944 року наказу Ставки, що наголошував наступне: «При всіх виїздах командувачів фронтами та армій, осіб вищого командного складу, а також при транспортуванні важливих оперативних документів необхідно виділяти для супроводу вказаних осіб надійну особисту охорону».