Я саме розглядала фотографії наших рідних, знайомих, друзів, коли прибігла Ксеня. Вона побачила пожовкле фото військового і запитала : «Хто це ?» Я відповіла, що це мій братик Петя. Жили ми на Харківщині , Красноградського району ,у великому мальовничому селі Кобзівка. Коли прийшли німці в село Петі було вже 17 років. Коли почалася війна – старший брат Олешко Савелій Мефодійович, якому було 19 років пішов на війну. Багато полягло наших земляків в перших же боях , загинув і Сава. Загинув він під П ятихатками при форсуванні Дніпра. Наша сім я навіть не знає, де він похований, скоріш за все – десь у братській могилі. Багато людей в нашому селі , старих і молодих німці розстріляли. Молодих дівчат та хлопців забрали на примусові роботи до Німеччини, в тому числі був і наш Петя. Але йому дорогою вдалося втекти зі своїм товаришем. Друг загинув, а Петро дістався своїх і воював. Був великий бій і багато солдат потрапили в полон до німців, і Петя з ними. Всіх, кого не розстріляли , відправили до концтабору « Бухенвальд». Через два дні їх мали стратити, але американські війська їх звільнили. Він ще воював, але скоро скінчилася війна і його залишили на дострокову службу. Повернувся він додому у 1948 році. Села нашого не можна було впізнати. Коли німці відступали, то палили хати. Ми також лишилися під відкритим небом. Жили всі наші односельчани в сараях, в землянках. Але головною радістю було повернення Петі. Та довго він не прожив , помер Олешко Петро Мефодійович , 1924р.н., у віці 46 років . Далися в знаки страшні знущання, які він переніс у концтаборі. Скільки горя принесла війна людям, що навіть страшно згадувати! (Розповіла Повзло Ніна Мефодіївна, прабабуся Мудрак Ксеніїї та Ігоря. учні 1-А класу)

Страница солдата создана "Бессмертный Полк - Днепропетровск"